Reading list

"Отже, дівчина не відіграє жодної активної ролі. Її видають заміж батьки. Молоді чоловіки одружуються, беруть жінку в подружжя. В шлюбі їх приваблює утвердження їхнього Існування, а не здійснення права на нього. Вони добровільно беруть на себе певні зобов'язання, тому можуть розмірковувати про вигоди і незручності шлюбу. Для них це лише спосіб життя, а не доля."; "Він працює, й тому саме через нього здійснюється зв'язок між інтересами родини і суспільства. Від нього так само залежить майбутнє родини, оскільки він бере участь у створенні колективного майбутнього. Саме він втілює трансцендентність до зовнішнього світу. Жінка заклопотана продовженням роду і турботами про домашнє вогнище, тобто вона уособлює замкненість"; "Щоб подолати свою замкненість, кожен має зберегти себе як особистість, а щоб торувати шлях до майбутнього, не повинен втрачати зв'язки з минулим, спілкування з іншими прислужиться його самоутвердженню. [В чоловіка) Ці дві сторони життя присутні в будь-якому його вияві"; "Отже, результат роботи хазяйки є предметом ужитку; жінку приречено на постійне самозречення, оскільки будь-яка її праця збільшується руйнацією"; "Жінка не в змозі присвятити себе праці, котра дає конкретні результати, і в зв'язку з цим вона не може виявити себе як повноцінна особистість"; "Саме тому для неї набагато важливіше, ніж для чоловіка, як, вдало чи невдало, складеться її родиние життя. Адже в житті мужчини обовязки громадські і виробничі посідають більше місця, ніж обов'язки чоловіка. В жінки ж головним, а нерідко і єдиним обов'язком є обовязок дружини. І не домашня праця полегшує жінці її становище в родині, а навпаки";

"Жінку шанували доти, доки чоловік був рабом своїх страхів, спільником своєї власної безпорадності: культ жінки підтримувався страхом, а не любов'ю. Щоб чоловік здійснився, він мусив спершу скинути жінку з п'єдесталу"; "адже сьогодення вбирає в себе набутки минулого, а в минулому історію творили здебільшого чоловіки"; "коли окрема людина або якийсь гурт людей змушені перебувати в нижчому, залежному становищі, констатується, що ця людина або гурт людей справді нижчі, залежні істоти"; Кондорсе: "Чим більше жінки були закріпачені законами, тим небезпечнішою робилась їхня влада... Вона ослабне, якщо жінки не будуть зацікавлені в тому, щоб її зберегти, якщо вона перестане бути для них єдиним засобом захиститися й уникнути гноблення»; «Легше закувати людей у кайдани, ніж розкувати, якщо кайдани в пошані», сказав Бернард Шоу"; "На цій землі жінки відчули себе вдома лише відтоді, як з'явилася така собі Роза Люксембург, така собі пані Кюрі. Вони блискуче показали, що не жіноча неповноцінність - причина історичної нікчемності жінки: сама ця історична нікчемність прирекла її на неповноцінність"; "Насправді ніколи ніким і нічим не володіють. Отож намагаються вчинити це силоміць Найбільш випробуваний засіб утвердити свої права на добро це перешкодити іншому скористатися ним."; "чоловік владарює над реальністю, яка тим більше гідна бути впокореною, чим більше вона його перевершує"; "Інколи вважають, що дівчинка дозріває швидше, ніж хлопчик. Насправді, дівчинка ближча до стадії дорослості, оскільки ця стадія традиційна для більшості навіть найінфантильніших жінок"; "Жінка погоджується сприймати себе як щось несуттєве за умови, що внаслідок такого самовідречення вона знову посяде вельми важливе місце"; "Дівчина не приймає тієї долі, яку призначено їй природою і суспільством, але не знаходить нічого конструктивного. Вона занадто роздвоєна внутрішньо, щоб вступити в боротьбу зі світом, і обмежується тим, що втікає від реальності або висловлює символічний протест"; "...подібні садистсько-мазохістські виверти виникають як наслідок уявної прелюдії до сексуального досвіду і бунту проти нього. Щоб витримати це майбутне випробувания, потрібно стати байдужим до будь-яких можливих халеп і таким чином зробити їх зовсім безболісними"; "У жіночій жорстокості, спрямованій проти себе самої або проти навколишнього світу, немає нічого позитивного: це показні вчинки, які не дають жодних наслідків"; "Істина це неприпудрена реальність, що пізнається лише в процесі діяльності, а жінці не судилося діяти"; "Її мінливий настрій, сльози, нервові кризи це не стільки наслідки фізіологічної слабкості, скільки ознаки її глибокої непристосованості до свого становища"

Звичайно ми бачили його на бальконі. Ми тоді не знали, що наш Леонід [Чернов-Малошийченко] догоряє від туберкульози, яка й поклала в могилу цього схорованого тоді вже прекрасного письменника. Довго по його смерті (23 січня 1933 р.), проходячи попід отой балькон, нам вчувалось лунке... «Здоров, Йогансен!» Це був перший смертний випадок у «Слові».; Михайло Биковець був директором бібліотеки ім. Василя Блакитного на Каплунівській вулиці. Це була не велика, але, можна сказати, чудова бібліотека, в якій були зібрані унікати світової літератури, тут були майже всі, а може, й усі переклади на українську мову чужих авторів. А найцікавіше те, що Биковець просто викидав російські книжки або російські переклади. Зайво говорити, що українська література була тут заступлена майже всеціло.; Є дві дати смерти Гр. Епіка неофіційна з 1937 чи 38 року і друга, «офіційна», 1942 року. Це знаменна дата, бо в тому році «повмирало» дуже багато письменників, зліквідованих під час війни.; Найщасливіші хвилини для мене були тоді, коли наш тато брав нас, дітей, на прем'єру своєї п'єси. З нами обов'язково був Хвильовий з Любочкою. Коли нашого тата і Курбаса викликали на сцену й підносили квіти, стриманий звичайно Хвильовий стояв і щосили бив браво, весь час гукаючи: "Браво, Гуровичу! Браво, Курбасе! Хай живе Березіль!" В театрі він жив іншим життям. Його темні очі горіли, він переживав не лише як глядач. Може, в ньому прокидався актор...; О. Варава був завідуючим літературною частиною Українфільму там же б i організував цілий ряд закритих переглядів фільмів також з-закордону для письменників, які бажали познайомитись з літературним технічним процесом фільмової індустрії, щоб пізніше писати сценарії для українських кіностудій.; "Коли б мій чоловік помер, я переплакала б горе і навіки залишилась з думками про нього. Але ж він десь там живе, його відірвали від нас, знищили родину, в мене забрали чоловіка, а в мого синочка тата... Боже, дай мені силу витримати цей жах" - казала пані Підмогильна; [після смерті Петрицького] «Ми сиділи в кухні його маленької квартири на Золотоворітській... нас було дуже мало. Ми говорили пошепки, наче боялись порушити останній спочинок великого художника... в день похорону стояв великий мороз. Говорилися промови й почувалося, що більшість з тієї купки людей не знали в ту хвилину, що примерзла земля Байкового кладовища приймає B свої обійми геніяльного мистця» — Так пише Первомайський. Чи треба ще тут щось додавати? Ховали як злодія, нишком, щоб ніхто не знав і не чув; Коли Вишня приходив до нас, тоді від сміху довгий час боліли не лише роти, а й животи. Він умів оповідати анекдоти неперевершено. Сам при тому голосно, громоподібно реготав. Але бачили ми й іншого Вишню. Коли, приїхавши з полювання, він довідався про самогубство побратима Хвильового, так же само, як умів сміятись щиро, плакав невтишними сльозами й увесь час повторяв: "На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили? Що вони з тобою зробили?.."; Я бував у мешканні Падалки. Там було багато портретів, екскізів декорацій, незакінчені пейзажі, а над усе повно плахт, кераміки як у якому українському музею. Його картини й були дуже українські, свіжі як фолкльор, дарма, що били його за формалізм «ворожий народові»...; Краснозаводський театр зовсім модерний побудували на смердючій площі Кінного базарy. Виникла, мовляв, потреба створити театр у фабричному районі під боком, а не далеко в центрі. Можливо, це було зроблено тому, щоб зумисна поставити український храм мистецтва серед гамору перекупок та кінського гною; Аж у 1960 році після «реабілітації» вийшла книжка Досвітнього «Вибрані твори», які упорядкувала М. Курська-Досвітня. Там і про Досвітнього помер 1934 р. Очевидно, слова «розстріляно як ворога народу» заступили скромнішим «помер»...; По всій Україні ходили легенди про лист Олекси Слісаренко до Горкого, в якому він відважно виступив проти шовінізму босяка Волги; Іван Микитченко був довірений партії, її стовпом, це ж його руками ліквідували Вапліте, Пролітфронт, не без його допомоги проходили арешти; Микитенко, як офіційний драмороб, немало причинився до ліквідації Курбаса, Березоля, цілого ряду поетів письменників, які персонально не подобались йому і яких він вважав своїми особистими ворогами. Лише тому, що вони мали талант, він ненавидів намагався по їхніх трупах видряпатись на драбину слави та почестей; Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі, які в п'яного Семенка довідувались багато такого, що потім стало важким обвинувальним матеріялом у його процесі.; Юрочка [Юрій Яновський], як називали його приятелі, мав пристрасть до фотографії. При всякій нагоді фотографував своїх друзів і знайомих апаратами різних моделів, навіть малесеньким, що поміщався на долоні.; Про багато численні любовні пригоди Володі Сосюри ходили в той час цілі леґенди. Він був у розквіті своєї поетичної слави. Його любовні вірші дівчата деклямували, хлопці в листах переписували його поезії. Вся молода романтична частина української суспільности жила ліричними творами найпопулярнішого тоді оспівувача української природи, краси і кохання.; Гонорари Володі були чи не найбільші з усіх письменників, проте він грошей не мав ніколи. Все йшло на гулі, на товаришів, яких Володі не бракувало і які топили його в моральному болоті. Чи це була справді така безвольна людина, чи це його пиячення було такою маскою, як і часті припадки божевілля, з якими Сосюра попадав на Сабурову дачу, звичайно перед партійною чисткою, не знаємо.; Кар'єра і життя великого режисера закінчилися на засіданні ЦК партії: Курбас, замість відмовитись від «ворога народу» Куліша і своїх помилкових поглядів, перестав бути поважним і здержливим та досить нецензурними словами змішав з болотом партійну верхівку. Ніхто до того ні після того не чув таких гострих слів у стінах ЦК партії.; «Театр "Березіль", незважаючи на всі 65 можливості, відповідне y не спромігся зайняти місце створенні українського радянського мистецтва, тому що Л. Курбас збивав його на позиції українського націоналізму, ігнорував соціялістичне будівництво, будівництво української радянської культури, нерідко показував радянську дійсність до ходульности, карикатурною, вдавався в постановках схематичности, формалізму, внаслідок чого переважна більшість вистав не могла бути сприйнята широкими пролетарськими масами». — Цією постановою Курбаса було знято з посади художнього керівника директора театру «Березіль».; Хвильовий мав трьох псів виключно для 72 полювання, що називалися досить оригінально Пом, Зав, Бух. Тобто Поміщик, Завідуючий, Бухгальтер.; Ще ми жили на Михайлівській вулиці, коли тато вибрався 3 Вишнею, Хвильовим і Досвітнім на полювання. За три дні він вернувся 3 щасливим виглядом і трьома качками та одним бекасом. Як він їх вполював оповідав цілий вечір. З того оповідання можна було написати цілий роман. Ми всі дивувались надзвичайному щастю нашого тата й його вмілостям. Лише коли мама почала скубти ці трофеї, виявилося, що на кожній качці був папірчик 31 скромним написом «Укрптахпром Харків». Тато не розгубився і пояснив, що всі качки, коли починають летіти на північ, начепляють на себе такі знаки, щоб пізніше їх пізнали й пустили на те саме озеро. Щодо бекаса без папірчика, признався щиро, що то був подарунок Хвильового. "Любив число 13, часто згадував про це у своїх текстах. І народився 13 грудня, а тепер от 13 травня, сонячного недільного ранку, вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм. Запросив у гості, в квартиру № 9 на третьому поверсі, друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши в руки гітару. Ніби збиралися піти в парк, аби поговорити без сторонніх вух. Прозаїк хвалився, що написав новий твір, пішов у кабінет узяти рукописі прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Микола Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю цілої своєї мистецької генерації, і означував арешт Ялового як незбагненне непорозуміння."

"Ważne jest tylko, byście pisały to, co chcecie pisać; czy zaś owa ważność przetrwa stulecia, czy tylko kilka godzin, tego nikt wam nie powie"; "Kiedy więc każę wam zarabiać pieniądze i zdobyć własny pokój, w istocie proszę was o to, byście żyły świadome rzeczywistości, a więc wiodly żywot fascynujący, niezależnie od tego, czy uda wam się przekazać innym go treść"; "Możliwe, że obstając odrobinę zbyt uporczywie przy niższości kobiet, profesor nie miał wcale na uwadze niższości kobiet właśnie, ale raczej swoją własną wyższość. To ją właśnie starał się ochronic a robil to gorączkowo i może z nieco zbyt wielkim naciskiem. ponieważ jego wyższość stanowiła dlań niesłychanie cenny klejnot"; "Fikcja literacka przypomina raczej pajęczynę...dramaty Szekspira zdają się unosić same z siebie, jako doskonale całości. Kiedy jednak pajęczyna przekrywi się nieco...wówczas przypominamy sobie, że nie są to sieci utkane w powietrzu przez bezcielesne istoty lecz efekt pracy żywych, cierpiących ludzi i że są one uwikłane w sprawy potoczne i materialne, takie jak pieniądze i domy, w których mieszkamy"; "gdyby kobieta nie istniała w rzeczywistości, a jedynie w pisanej przez mężczyzn literaturze, można by ją sobie wyobrazić jako istotę o niesłychanym wprost znaczeniu bardzo różnorodną: heroiczną i podłą; wspaniałą i wstrętna, nieskończenie piękną i odrażającą do granic możliwości, równie wielką i potężną jak mężczyzna, a zdaniem niektórych jeszcze go przerastają. To jednak jest kobleta z fikcji literackiej. W rzeczywistości, jak słusznie stwierdza profesor Trevelyan, zamykano ją na klucz, bito, ciskano nią po pokoju"; "Geniusz na miarę Szekspira nie rodzi się bowiem wśród ludzi, którzy ciężko pracują na chleb, pozbawieni edukacji, żyją w ubóstwie i poniżeniu"; "nawet w dziewiętnastym wieku nikt nie zachęcał kobiety, by została artystką. Przeciwnie, czekały ją szyderstwa i policzki, kazania, przestrogi i wymowki. Konieczność, by wciąż się czemuś sprzeciwiać, by ciągle coś obalać, musiała ogromnie nadwyrężać jej umysł, osłabiać jej witalność"; "latwo jest Wam mówić, ze geniusz powinien przechodzić do porządku nad takimi opiniami, ze geniusz powinien wznieść się ponad wszelką troskę o to, co się o nim mówi. Niestety, nikt bardziej od ludzi genialnych nie bierze sobie do serca tego, co mówią o nim inni"; "Literatura pełna jest wraków ludzkich - pozostałości po tych, którzy do szaleństwa przejmowali się sądami innych"; "Jakże straszna jest wizja samotności i buntu...zupełnie jakby jakiś gigantyczny ogórek rozrósł się do tak monstrualnych rozmiarów, że przykryłby sobą róże i goździki w ogrodzie i zadusił je wszystkie na śmierć"; "Arcydzieła nie rodzą się bowiem samotnie i pojedynczo; są efektem wielu lat zbiorowego myślenia, myślenia, które wspólnie podejmuje ludzka gromada, tak, że za pojedynczym głosem stoi doświadczenie tysięcy"; "kobieta dziewiętnastego wieku mogła w jeden tylko sposób doskonalić się w sztuce pisarstwa - ćwicząc się w obserwowaniu żywych ludzi i w analizie ich uczuć. Jej wrażliwość kształtował wpływ wspólnej bawialni. Uczucia innych osób musiały odcisnąć na niej swoje piętno, nieustannie przecież miała przed oczami ich osobiste relacje"; "Jest więc rzeczą niesamowitą, że jakakolwiek książka, która powstała w ten sposób, żyje przez okres dłuższy niż rok lub dwa i że jest w ogóle możliwe, by angielski czytelnik rozumiał ją w ten sam sposób co Rosjanin lub Chińczyk...To co utrzymuje tylu najrozmaitszych sądów i tylu najrozmaitszych emocji w całości, to cecha, którą nazywamy uczciwością - przekonanie, które powieściopisarz daje czytelnikowi, że to właśnie jest prawda"; "Wolność intelektualna jest zależna od rzeczy materialnych. Poezja jest zależna od wolności intelektualnej. Kobiety zaś zawsze były biedne nie przez ostatnie dwieście lat, lecz od początku świata. Dawano im mniej intelektualnej wolności niż synom ateńskich niewolników. Nie miały zatem żadnych szans, by tworzyć poezję".

"Людина, яка втратила у нещасному випадку руку, важко пристосовується до цієї втрати, але народжений без рук страждає лише через ставления людей, які вважають це дивним. Якщо ніколи не мав рук, то й не страждатимеш через це. Іноді, в ранньому дитинстві, ми уявляємо, як то воно мати крила, але немає причин гадати, шо пташки поділяють такі почуття. Ні, для потвори потворною має видаватися норма, тому що кожен сам собі здається нормальний"; "думаю, що відмінність між брехнею і вигадкою полягає в тому, що вигадка застосовує принади і видимість правди задля інтересу і слухача, і оповідача. У вигадці немає втрат і здобутків. Натомість брехня це засіб отримати зиск або знайти порятунок. Я припускаю, що згідно з цим визначенням письменник брехун, якщо, звісно, його твори приносять грошову винагороду"; "війська було послано до Мексики, це було схоже на болючий пікнік. Ніхто не розумів, навіщо вибиратися на пікнік, якщо від нього самі незручності, якщо так легко і приємно їсти у себе вдома"; "Ви пишаєтеся своєю образою? - спитав Семюель. - Вам здається, що вона вас робить великим і трагічним? - Не знаю. - Так подумайте про це. Можливо, ви граєте роль на великій сцені, а публіка тільки ви самі."; "Мій батько зробив ливарну форму почав мене туди заганяти. З мене був нікудишній виливок, але переплавити його я не міг. Нікого не можна переплавити. Так я i нікудишнім виливком залишився"; "Мабуть, ми й справді походимо від невгамовних, роздратованих злочинців, полемістів і забіяк, але хоробрих, незалежних i щедрих. Якби наші пращури такими не були, вони і сиділи б віками на своїх ділянках, і голодували б на виснаженій землі".

"Те що становить небезпеку в руках більшості, доволі безпечне для тих, чиї мотиви поза критикою"

"Та людина така марнославна й так засліплена власною пихою, що ніхто з письменників аж до кінця дев'ятнадцятого століття не висловив гадки про те, що цю планету можуть населяти істоти, які за своїм розвитком набагато перевищують землян."; "Перш ніж занадто суворо засуджувати їх, нагадаймо собі, як безжально, як немилосердно ми самі винищували не лише таку живність, як бізони чи додо, а й близькі нам раси людей. Адже ж тасманійців, хоч це були й люди, за п'ятдесят років геть усіх вигубили європейські іммігранти. Тож хіба ми самі такі апостоли милосердя, щоб обурюватися марсіянами, які чинять те ж саме?"; "Тим дивнішe, що на світанку я, хто оце недавно розмовляв з Богом, крадькома виповзав із дому, неначе той пацюк з нори, тільки й того, що трохи більший зростом, невільна тварина, яку господар міг щохвилини впіймати вбити. Може, пацюки також якось там моляться Богу? І коли чого іншого ця війна нас не навчила, то навчила хоча б милосердя до тих позбавлених розуму створінь, що нам підвладні"; "Та хай вони й затримаються на якийсь час хіба це може що змінити? Це ж точнісінько, як люди й мурашки. Мурашки також будують міста, живуть своїм життям, ведуть війни, роблять революци, аж доки людям не заманеться прибрати їх з дороги, і тоді їх просто знищать, та й усе. Оце ж ми тепер мурашки".